Відвідуючи старі київські кладовища мимо волі зосереджуєш увагу на цікавих надгробних пам’ятниках та комплексах, що досить часто відкривають перед нами історію життя людей над могилами яких вони височіють. Ідучи віковими алеями дивуємось, як багато фантазії і душі вкладали старі майстри в те, що, здавалося б, покликане було просто позначати останнє місце спокою. Хто ж були ті люди, які тут поховані? Чим захоплювались? Що цінували?
Щоб розповісти живим про померлих, майстри, виготовляючи надгробні пам’ятники, здавна використовували символи. За багато століть у цвинтарній символіці склалася велика історія, насичена та багата виразними знаками. Вивченням цього незвичного направлення займалися багато відомих вчених та мистецтвознавців.
Читаючи описи та багаторічні дослідження, починаєш розуміти, як багато ми могли б дізнатися про наших предків, якби знали мову цвинтарних надгробків. Спробуємо познайомити читача із деякими символами.
Так якщо на гранітній плиті ви побачили голуба, а на мармуровій колоні – виноградну лозу, то знайте: це не просто прикраса. Виноградна лоза – символ самого Христа, який казав своїм учням: «Я – істинна виноградна лоза, а ви – гілки». Пальмова гілка – знак
прославлення заслуг померлого. Вінки і букети з троянд і маків варто віднести до квіткової символіки.
На старих надгробних плитах часто зустрічаються зображення птахів і риб. Птах – це голуб, символ душі людини, глибоко віруючої, риба – з відомої євангельської сцени насичення натовпу п’ятьма хлібами і двома рибами.
Найпоширеніші зображення на стелах, вони символізують передчасну смерть людини: це може бути зламане дерево або квітка.
По виразності зі стелами і плитами конкурують обеліски. У перекладі з давньогрецької обеліск – це «промінь», але промені можуть мати найрізноманітніший вигляд. Одна з оригінальних форм – це полум’я свічки. А на Байковому та Лук’янівському кладовищах часто зустрічаються обеліски у вигляді хрестів, що ніби виросли з деревного стовбура.
Надгробки, названі в народі «дубки» – це сутність родового дерева, а «спили» в місцях відгалужень гілок – померлі предки, на деяких зрізах навіть викарбовували імена тих членів родини, які відійшли в інший світ. Іноді зустрічаються описи, що такі надгробки встановлювались на могилах чоловіків, які після себе не полишали продовження роду.
Надгробок у вигляді спиляного дерева
Надгробні плити, як правило, робилися заздалегідь і купувалися родичами померлих уже за потребою, тому не урізноманітнюють цвинтарний пейзаж. Стели ж і обеліски найчастіше виготовлялись під певне замовлення – тут відігравав роль смак замовника.
Справжня революція в похоронній сфері сталася, коли на київських цвинтарях з’явилися скульптурні композиції. Моду на них привезли італійці. У Києві заявила про себе «Фабрика пам’ятників та умивальників» П.Я.Ріццолатті, художня майстерня виробів з лабрадориту при фабриці «Кам’яний брід» В.Корчакова-Савицького, фірми Кьянеллі і Скьявоні.
З часом Скьявоні поступився справою основоположнику династії різьбярів і скульпторів Віктору де-Веккі. Але час тому випав недовгий, і справа перейшла в руки його невістки Надії, вдови покійного сина.
Надія де-Веккі була неабиякою жінкою. Закінчивши Петербурзьку консерваторію, вона викладала та виступала з сольними фортепіанними концертами. А тут – похоронна справа. Тому творча натура Надії у всьому шукає неординарні рішення. Вона сама їздила в Італію, Швецію, 
купувала матеріали та інструменти для виготовлення пам’ятників. Привезла до Києва навіть майстра – відомого італійця Сольтаріні Мадотті. Пізніше в організації сімейної справи Надії стали допомагати сини Євген та Костянтин, які отримали спеціальну освіту.
І з 1907 року фірма придбала назву «Вдова де-Веккі з синами». Дослідники відзначають, що вироби фірми – пам’ятники, бюсти, надгробні плити – користувалися величезним попитом. Виготовлялись у майстерні й інші речі – іконостаси, каміни, підвіконня, сходи з граніту і мармуру. У 1908 році на Міжнародній виставці сучасної промисловості в Римі вдова де-Веккі отримала золотий хрест, золоту медаль і почесний диплом. А в 1913-му – велику срібну медаль Всеросійської промислової виставки, що відбулася в Києві. «Пані де-Веккі за прикладом Західної Європи прагне до створення пам’ятників високої художньої цінності», – писала про фірму вдови та її синів газета «Киевлянин».
Надгробок янгола, що зберігся на могилі академіка художника Пимоненка М.К.
До одного з небагатьох збережених пам’яток, виготовлених фірмою, належить пам’ятник академіку живопису Миколі Пимоненку. Ангел з білого мармуру, який б’є на сполох. Сучасник, швидше за все, відзначить деяку непропорційність фігури ангела. Але потрібно зробити поправку на стандарти столітньої давності.
Де похована сама Надія де-Веккі, невідомо. Як сказано у звіті відділу пропаганди Особливої ради при головнокомандуючому Збройними силами Півдня Росії, під розстріл вона пішла в одному списку з утримувачем готелів, присяжним повіреним і публіцистом, імена яких сучасному читачеві мало про що скажуть – це було в далекому 1919 році.
Однак справжніми перлинами київських кладовищ були роботи, виконані не в майстернях. Наприклад, увійшли в історію надгробні пам’ятники, виконані скульптором Іваном Мартосом.
Скульптура І.Мартоса, встановлена на могилі А.Ф. Турчанінова
В роду Мартоса були різьбярі, так що перші уроки майстерності він, швидше за все, отримав дома. Але серйозну підготовку пройшов у Петербурзі, а потім в Римі. У Москві та Петербурзі збереглися скульптури Мартоса, які увічнили пам’ять багатьох родовитих громадян Росії. У Києві його робіт не залишилося. А шкода. Відомий композитор Михайло Глінка говорив, що «… мармуровий надгробок, зроблений руками І. Мартоса, плаче». При цьому всі, кому довелося бачити твори скульптора, говорили, що вони не викликають почуття відчаю та безвиході. Це ріднило їх з відомою епітафією:
«О милых существах, которые сей свет
Своим присутствием для нас животворили,
Не говори с тоской: «Их нет!» –
А с благодарностию: «Были!»
Досить часто на кладовищах зустрічаються надгробки із зображенням ангелочків, 
свідченням поховання немовлят та зображення жіночих фігур з віночком в руках на могилах молодих неодружених дівчат. Так на кладовищі Аскольдова могила серед численних пам’ятників з білого мармуру незвичайною красою виділявся надгробок на могилі Афанасьєвої (померла 1896 р.), ось як його описують поціновувачі : «Над могилой красуется мраморная статуя скульптурной работы, которая изображает фигуру девы, сходящей в могилу по ступеням с древнехристианским светильником в руках, пламя которого она защищает рукой … Ее поэтическая склонность знаменуется лирой, лежащей у ног статуи, статуя помещается в футляре старого готического стиля, с трех сторон футляра зеркальные стекла. Этот памятник особенно выделяется оригинальностью рисунка и своим изяществом».
Могила співака Б.Гмирі
Не можна не відзначити також єдиних у своєму роді надгробків, що зберігають дух померлих наших сучасників, на Байковому кладовищі: журавель, що поривається у небо на могилі співака Б.Гмирі; фігура балерини в позі помираючого лебедя – на могилі балерини Л.Герасимчук та фігура жінки з веселкою – на могилі актриси Н.Ужвій.
Фігура балерини в позі помираючого лебедя – на могилі балерини Л.Герасимчук
Багато заможних киян не обмежувалися встановленням пам’ятників – замовляли каплиці. Тільки на території Байкового кладовища їх значилося понад тридцять: православні, католицькі, лютеранські каплиці несли на собі печатку як релігійної традиції, так і почерку майстра. Велику кількість дорого оздоблених родинних каплиць, виконаних у романському та візантійському стилях, було знищено в 30-ті роки на старовинному кладовищі Аскольдова могила, а коштовний мармур, використаний для їх оздоблення, в подальшому послужився для виготовлення бюстів вождям та облаштування будівель та парків.
Авторство київських склепів-усипальниць та каплиць належало таким іменитим майстрам своєї справи, як ахітектор В.Ніколаєв, відомий по пам’ятниках Богдану Хмельницькому та Михайлу Глінці, він же доклав руку до проектів 27 будівель громадського призначення, в тому числі Купецького зібрання (нині філармонії) і лікарні для чорноробів (нині «Охматдит»), трапезної палати в Києво-Печерської лаври і Володимирського собору та архітектори О.Єрмаков і В.Іконников.
Будував каплиці і Владислав Городецький, якого сучасники знають, зокрема, по костелу на вулиці Червоноармійській і будинку з химерами на вулиці Банковій.
Каплиці ставали храмами пам’яті: близькі приходили сюди помолитися за душі покійних. А сьогодні храмами пам’яті можна назвати і самі старі київські кладовища.
Їх могили – це сторінки непростої історії нашого народу.
Державний історико-меморіальний Лук'янівський заповідник 
