Сторінками історії

В 2018 р. випонюється 140 років  від заснування колишнього Лук’янівського (Центрального) цивільного кладовища м. Києва)

Безымянный

Плань города Кіева
Год: 1886
Издатель: Картографическое заведение А. Ильина. Петербург

Одне із найстаріших кладовищ м. Києва, далі Державний історико-меморіальний Лук’янівський заповідник (з 1994 р.)

На території заповідника знаходиться багато майстерно виконаних надгробків та скульптур, виконаних відомими митцями Києва і України. Більше двох тисяч могил і надгробків, що заходяться на території ДІМ Лук’янівський заповідник, включені до зводу пам’яток Києва. 277 могил і надгробків мають статус пам’яток історії, мистецтва та архітектури України та охороняються державою.

Офіційно рішення про заснування кладовища було прийняте 26 липня 1878 року (міською думою було відведено три десятини землі), хоча вже до того часу, з 1871 року, тут ховали померлих з місцевої лікарні. У подальшому цвинтар збільшувався. У 1912 році тут вже було поховано близько 30 тисяч осіб.

Адміністративно це кладовище не підпорядковувалося духовному відомству, а знаходилося в розпорядженні міської управи, тому на ньому довго не було церкви. У 1887 році тут було поставлено каплицю, яка не могла задовольняти ритуальних потреб (на рік ховали до 500 покійників). У 1910 році полковник Іван Васильович Мирович запропонував 750 рублів власних коштів для переобладнання каплиці на церкву за умови, що храм у пам’ять його померлої дружини, похованої неподалік каплиці, отримає ім’я святої Катерини. Рішення було прийняте 20 грудня 1910 року, а вже 18 квітня 1911 року відбулось урочисте освячення церкви св. КатериниСвящеником і водночас наглядачем кладовища став Андрій Іванович Юшкін. Церква мала один вівтар святої Катерини і дерев’яну дзвіницю. Церковним старостою став І. В. Мирович.

У 1912 наглядач кладовища Юшкін піклувався про встановлення огорожі, якої не було зовсім. Тільки з часом кладовище було огорожене.

27 березня 1915 року міська управа прийняла постанову про відведення тут місця для поховання католиків, оскільки на Байковому кладовищі вже не було місця для розширення католицької частини. Перед 1917 роком кладовище було поділено на 54 частини, до 1000 місць кожна.

Взагалі Лук’янівське кладовище засновано як православний, але ховали на ньому представників різних національностей і віросповідань — тут є могили росіянєвреївфранцузівнімцівчехівполяківболгаругорцівгреків,

 вірменівгрузинівестонцівкараїмівтурків та інші.

На цьому кладовищі покояться останки майже всіх давніх українських старшинських родів: ПолуботківЛеонтовичівСамойловичів.

Ще до 1917 на адміністрацію Лук’янівського кладовища було покладено обов’язок відвести ділянку для поховання померлих або вбитих у Лук’янівській в’язниці. Так, у 1878 році тут зарито тіло і зрівняне з землею поховання Миколи Беверлая, члена революційного гуртка, студента, вбитого при спробі втекти з в’язниці. В 1880 році поруч поховано члена революційного гуртка в Києві М. П. Лодинського, страченого через повішення разом з революціонером І. І. Роговським, якого згадував у романі «Воскресенье» Л. М. Толстой. У 1918 році так само було поховано повішеного за вироком німецького військового суду біля Лук’янівської в’язниці терориста, члена партії лівих есерів Бориса Донського за вбивство на Катерининській вулиці німецького генерала Ейхгорна.

Кладовище неодноразово змінювало свою назву — Ново-Лук’янівське, Центральне міське, Іоанівське, Армійське, Лук’янівське руське, Старобратське. Назву Лук’янівським цивільним кладовище стало називатися з 1945 року, після створення поруч Лук’янівського військового кладовища.

Завдяки тому, що кладовище булоцентральним, воно стало місцем останнього спочинку багатьох відомих осіб — композиторівписьменниківнауковцівполітиків і діячів церкви. Сюди переносили поховання з Аскольдової могили, з Покровського монастиря. Тут знаходяться братські могили полеглих під Крутами студентівзакатованих НКВД мешканців Києва. На кладовищі ховали до його закриття в 1962 році. Тепер можна тільки підхоронювати до могил рідних.

В 1970 році для будівництва адмінкорпусу «Реклами» від кладовища відрізано більшу частину 7 і 15 дільниць, не перенесені родичами могили були знищені. У 1972 році знесена церква. 2001 року Державний історико-меморіальний заповідник «Лук’янівський цвинтар» унесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

     Вивчай минуле, якщо хочеш передбачити майбутнє.  Конфуцій

Історія — не лише підручник з датами та портретами, не просто перелік подій – це дні і роки, прожиті нашими дідами та прадідами. Хто були ці люди? Як склалися їхні долі? Чи пам’ятаємо ми про них? Чи достатньо шануємо? Адже ми користуємось їхніми досягненнями та плодами наполегливої праці, живемо в державі, яку вони будували, за яку боролись і  жорстоко страждали.

Існує повір’я, що людина помирає тричі. Перший раз – коли зупиняється її серце, другий – коли забувають її ім’я і третій – коли зникає її могила, тому збереження місць поховань є головною функцією  Державного історико-меморіального Лук’янівського заповідника, заснованого в 1994 році на території одного з найстаріших київських некрополів – Лук’янівському цивільному кладовищі. 

Поховання на Лук’янівському проводились з 1878р. до його закриття у 1962 р., а з появою у Києві в 1975 році крематорію, дозволили підпоховувати до родинних могил урни з прахом померлих, пізніше в 2005 році, розпорядженням Київської міської державної адміністрації, Заповідник було відкрито для повторних традиційних поховань (до існуючих родинних поховань).

Державний історико-меморіальний Лук’янівський заповідник є унікальним комплексом пам’яток історії, архітектури та монументального мистецтва, йому належить особливе місце у вітчизняній історичній спадщині України, адже саме тут розташовані могили цілої плеяди видатних діячів держави, науки і культури.

IMG_0370Лук’янівський – інтернаціональний цвинтар. Вічний спокій на його території знайшли представники різних  народів Європи: болгари, німці, угорці, французи, бельгійці та інші.

На території цього поховального комплексу не побачиш кричущих помпезних надгробків. Усе витримано у простому, стриманому, позбавленому художніх надмірностей стилі: скромні таблички, хрести, мереживо старовинних огорож, вишукані поховальні споруди майстерень вдови Де-Векки, Ромма, Зантера, Ріццолатті. Серед звичайних «типових» надгробків зустрічаються справжні мистецькі витвори, створені за проектами відомих скульпторів і архітекторів.

Тексти старих епітафій розкривають допитливому відвідувачу цілий світ, містять безліч нюансів, біографічних подробиць, людських емоцій («Разносчик «Киевлянина», прослужил 36 лет» – поховання 1912 року; «Учителю, другу юношества полагавшему душу за нас. Бывшие воспитанники» – поховання 1910 року).

Пройтися стежками і алеями кладовища – все одно, що гортати сторінки літопису нашої історії. Тільки враження глибші й цікавіші, адже жодна книга не замінить такого побачення з минулим.

 Степан Михайлович Сольський

Визначний громадський діяч, колишній голова Київської міської думи.

Stefan_M._Solsky.jpeg

 С.М.Сольський – син скромного волинського священика, після закінчення Кременецької духовної семінарії і Київської духовної академії став блискучим викладачем академії на кафедрі священного писання Нового Завіту. За 25 років педагогічної діяльності отримав звання заслуженого ординарного професора академії, доктора богослов’я, надрукував ряд популярних статей у «Воскресномчтеии» і  «Руководстве для сельских пастырей».

              Нашому місту, яке стало для нього рідним, Степан Михайлович прослужив 30 років. Робота в міському самоуправлінні почалась ще в 1870 році, коли його, як власника будинку на вулиці Борисоглібській, 6, було обрано до міської думи. Спочатку він був депутатом міської думи, потім його обрали членом міської управи – виконавчого органу муніципалітету, ″заступающим место городского головы″, і після смерті голови І.Толлі 24 вересня 1887 року – головою.

               Вищу посаду голови в міському самоуправлінні С.М.Сольський займав біля 14 років, причому із них без виборів – 7 років, а потім двічі переобирався переважно  більшістю голосів на нове 4-річчя, таким чином термін його служби, як голови, на той час ( 1900р.) був найдовший.

Період його діяльності сучасники називали самим блискучим в житті Києва загалом і зокрема в діяльності міського самоуправління.  «Все ценное, все, что составляет гордость нашего города было осуществлено при его ближайшем и не посредственном участии», писала газета «Киевлянин». При ньому в Києві з’явився телефон (1886р.), електроенергія (1890р.), трамвай (1892р.), каналізація (1894р.), закінчилось будівництво Володимирського собору (1896р.), на освячення  якого приїздив цар Микола ІІ. були відкриті пам’ятники Богдану Хмельницькому (1888р.) та Миколі І (1896р.), почалося будівництво міського театру (1897-1901 рр.) та музею сторожитностей (1897-1899 рр.), гавані на Дніпра.  В галузі благоустрою Києва він надавав серйозного значання садам і скверам, як способу прикрасити мість і озеленити його.

13998870263-4fu1zgg5qtg В 1889-1895 рр. спеціальна садова комісія міської думи розробила проект озеленення Києва, за яким київські вулиці були прикрашені штамбовими деревами кулястої форми        та каштанами, що згодом стали символом Києва. Саме при Сольському був, зокрема, відкритий сквер по вулиці Бульварно-Кудрявській і на окраїну міста, якою тоді була Лук’янівка, прокладена лінія залізниці (від Хрещатика до Феодорівської церкви).  При Сольському велику суму в міському бюджеті складала шкільна справа і взагалі просвітництво. Так коштом міста на 1900 рік утримувалось 47 однокласних міських училищ і 2 двокласних. Сюди входило також фінансування вечірніх курсів грамотності для дорослих, утримання міської безплатної читальні, облаштування дитячих садочків, субсидія Товариству грамотності та ін.

7-го листопада в Київ надійшла телеграма від імператриці Марії Федорівни, в якій вона висловила сердечну вдячність Київському міському управлінню за безкоштовне виділення землі під будівництво дитячого притулку ім. Олександра ІІ на 150 хлопчиків. Урочисте освячення, спорудженого по вулиці Овруцькій за останнім словом будівельної науки закладу відбулося 5-го листопада, а через два дні С.М.Сольського не стало. Він помер від серцевого нападу.

Ховали міського голову з великими почестями. На його поховання дума виділила 5 тисяч рублів.

          Журналісти писали, що це був останній раз, коли Київ бачив похорони за старовинним звичаєм. Газета «Киевское слово» відзначила :  ″Старожилы не запомнят в Киеве похорон более торжественных и более многолюдны″.  Оскільки С.М.Сольский був парафіянином Борисоглібської церкви, то його відспівували спочатку в ній, потім в Братському монастирі 50 духовних осіб і хор Я.Калишевського з 9-ої години ранку – 9-го листопада. На службі був присутній Київський цивільний Губернатор Ф.Трепов, вище військове начальство, викладачі та студенти духовної академії. Поховали голову міста за його власним бажанням, висловленим ще за життя, на новому кладовищі, розташованому за передмістям Лук’янівки, яке було навіть не огорожене. Це при тому, що всіх іменитих горожан на той час ховали на Аскольдовій могилі – аристократичному, прекрасно благоустроєному поховальному комплексі. Тим самим Сольський  С.М. хотів привернути увагу киян до цього району, Лук’янівського кладовища. Ще з часу його відкриття (1878р.) Степан Миколайович, як депутат і ″заступающий должность городского головы″, займався питанням передачі цього кладовища у відання міської управи, надання йому статусу Центрального.

Його старанням у 1887 році тут була споруджена каплиця, проект якої склав архітектор В.М.Ніколаєв, будинок наглядача.  Зрештою були збудовані під’їздні шляхи, прокладена залізниця.

На могилі С.М.Сольского в 1902 році коштом міста був збудований склеп

images

Склеп-усипальниця родини Сольських

(архітектор Едуард Братман) у вигляді кам’яної башти в три поверх
и з написом :”Киевскому городскому голове – Степану

Михайловичу Сольскому от Киевского городского общественного управления. 27.ХІІ.1835 – 7.ХІ.1900″.

За своє довге життя склеп занепадав як і саме кладовище, горів, сюди з невідомих причин підпохоронений в 1937 році юрист Є.Д.Маркевич.

За відомостями Людмили Андріївни Проценко (історика, архівіста,  фахівця з київських некрополів) було поховано (без напису) вдову голови Юлію Іванівну (1842-1915 рр.)- урож
енка Скворцова, та сина Андрія  (1871-1911 рр.). В 1995 році згідно урядовій постанові на Лук’янівському некрополі було створено images (1)Державний історико-меморіальний заповідник. 

В 1997 році склеп міського голови отримав статус пам’ятки історії та архітектури.

 

20170817_112330.jpg

16 серпня 2017р.  встановлено дошку на будинку (вул. Борисоглібська буд.6) де проживав Степан Михайлович Сольський.

 

 

 

 

 

Джерела: архів Заповідника; https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D0%BA%27%D1%8F%D0%BD%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5_%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%89%D0%B5

 

 

 

 

Advertisements