Василенко Микола Прокопович (2.ІІ.1866—З.Х.1935) — видатний громадський і політичний діяч, вчений-історик.
Народився в родині дрібного службовця, нащадка старовинного козацького роду, в с. Єсмань на Глухівщині. Закінчив гімназію в Полтаві та історико-філологічний факультет Дерптського університету. Працював викладачем у київських гімназіях та кадетському корпусі, обіймав дрібні посади в губернських установах Києва. Одночасно займався науковими дослідженнями в Київському університеті під керівництвом В. Антоновича, І. Лучицького, О. Лазаревського. Активно співробітничав у Науковому товаристві їм. Т. Шевченка у Львові, став одним з фундаторів Українського наукового товариства у Києві.
М. Василенко брав активну участь у політичному житті: був членом Старої громади, групи «Освобождение» конституційно-демократичного забарвлення, Товариства українських поступовців. Редагував прогресивну українофільську газету «Киевские отклики». За публікацію в ній статей із закликом до встановлення республіканського ладу й на захист політичних в’язнів його було заарештовано. Відсидів рік у санкт-петербурзькій тюрмі «Кресты».
1907 р. М. Василенко здав екстерном іспити за курс навчання на юридичному факультеті й отримав ще одну професію — правознавця. 1910 р. склав іспити на магістра історії з присвоєнням звання приват-доцента, але уряд не дозволив йому читати лекції в університеті. Як історик став відомий фундаментальними дослідженнями з минулого Гетьманщини. Започаткував українську історико-правничу науку. Його цикл публікацій з історії землеволодіння в Україні XVI — XVIII ст. має велике наукове значення.
Після Лютневої революції працював попечителем (куратором) Київського навчального округу й товаришем (заступником) міністра освіти у Тимчасовому уряді. Після Жовтневої революції повернувся до Києва і був обраний до складу Генерального суду УНР. Під час гетьманату обіймав посади міністра народної освіти і мистецтв, а також голови Державного сенату Української Держави. Входив до керівного ядра кадетських організацій в Україні.
Досягнення гетьманського уряду в галузі культури були пов’язані передусім з іменем М. Василенка. Він розгорнув активну діяльність, спрямовану на українізацію шкіл, заснування українських університетів, збереження цінностей матеріальної культури (музеїв, архівів, бібліотек тощо), запровадження українознавства в усіх навчальних закладах.
У заснуванні Української Академії наук роль М. Василенка визначальна, але його імені серед перших академіків нема: за статутом академіки не мали права посідати державні пости. Загальні збори УАН обрали його академіком тільки в липні 1920 р. Через рік, у липні 1921 p., він став президентом Всеукраїнської академії наук. Видатний історик Наталя Полонська-Василенко пізніше згадувала, що її чоловік до смерті жив інтересами Академії.
Наркомос УСРР не затвердив колишнього діяча кадетської партії і члена уряду П. Скоропадського на посаді президента ВУАН. У лютому 1922 р. М. Василенко змушений був скласти свої повноваження. Через півтора року його заарештували у справі вигаданої чекістами контрреволюційної організації — Київського обласного центру дій —і засудили до 10 років ув’язнення, однак після втручання міжнародної громадськості, в тому числі прем’єр-міністра Франції Р. Пуанкаре, звільнили через рік з Лук’янівської вязниці.
М. Василенко очолював соціально-економічний відділ ВУАН, «Історичне товариство Нестора-літописця», працював у київських вузах, займався творчою працею в галузі історії права. Однак з 1929 р. посилилися переслідування вченого, його усунули від науково-організаційної роботи. Після смерті ім’я М. Василенка систематично витравлювалося з історії науки, а книги вилучалися з бібліотек. 
Лише тепер творча спадщина талановитого вченого починає вивчатися і використовуватися в інтересах науки.
Похований за бажанням на Лук′янівському кладовищі діл.21, на могилі пам′ятник з чорного граніту.
Джерела:https://www.google.com/,;
.
Державний історико-меморіальний Лук'янівський заповідник 